Зробити сторінку стартовою         Fastiv.in.ua Твій Портал - Твоя Інформація

 

Козацька республіка Семена Палія

КОЗАЦЬКА РЕСПУБЛІКА СЕМЕНА ПАЛІЯ

      В середині 80-х років XVII століття на обрії українського політичного життя піднеслися дві видатні постаті: Іван Мазепа і Семен Палій.
З їхніми іменами пов'язана ціла доба виборювання незалежної держави й об'єднання України, остаточно розірваної навпіл Андрусівською угодою 1667 і «Вічним миром» 1686 року.
     їхні долі, такі не схожі між собою, неодноразово перехрещувалися, а шляхи до кінцевої мети, здавалося б, спільної, виявилися різними і привели обох до політичного двобою, в якому переможця не було, а трагічно програла Україна. Так сталося, що майже однолітки, вони одночасно стають господарями великих територій: Мазепа в липні 1687 року обирається на Коломацькій Раді гетьманом Лівобережної України — Гетьманщини*, а Палій від 1685 року — фастівський полковник, бо переселяється зі своїм полком на Правобережжя, на Фастівщину, і стає фактичним володарем Південної Київщини — Паліївщини. Своєю резиденцією полковник обирає невелике містечко на Унаві — Фастів.
      Становище в Україні тоді визначали кілька вагомих обставин. Це політичні відносини з Москвою, які від 1687 року регламентувалися так званими Коломацькими статтями, за якими Україна втрачала право вільних дипломатичних стосунків з іноземними державами (найперше з Польщею і Кримським ханством). Характер взаємовідносин для Лівобережжя визначала Москва. Коломацькі статті вперше позбавляли гетьмана державницької влади і, таким чином, скасовували державність України.
      Уперше вимагалася участь козацьких військ у всіх війнах Росії, вперше заперечувався режим державного кордону між Україною і Росією, вперше гетьман мусив сприяти змішуванню двох націй. Отже, Коломацькі статті набагато чіткіше, ніж раніше, демонстрували імперські цілі Москви.
Хоч Мазепа підтримав Коломацьку угоду, але, разом із тим, як визначають історики, він не давав статтям бути зреалізованими до кінця. Цікаво аналізує цю ситуацію О. Оглоблин:
      «Коломацька угода... була безперечним успіхом Москви в її історичному наступі на Україну... І лише державний геній і глибокий патріотизм нового гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишалася нечинною».
Найбільшою заслугою І. Мазепи є те, що він зміг протягом усього свого 21-річного володарювання втримувати процес перетворення України на просту внутрішню колонію Росії. Роки його правління позначені політичною стабільністю та економічним зростанням.
Як один із найбільших українських політиків-інтелектуалів доби козаччини, І. Мазепа витворив нову генерацію освічених урядовців та культурних діячів — людей, яких надихала державницька ідея.
      Але все-таки Україна, її військові сили були втягнуті у московську політику і вже на першому етапі — у воєнні походи проти Криму. Чорноморська проблема розв'язувалася в інтересах Москви. Війська на південь йшли через Україну, завдаючи збитків господарству, селянам; чимало людей гинуло у боях; після невдалих походів 1687, 1689 років татари робили спустошливі набіги на українські землі.
      Мазепа був причетний до перших походів, за невдачі яких розплатилися Голіцин і Софія, прискоривши перехід влади до Петра І. Але Мазепа вистояв. У наступних походах вже брали участь, окрім лівобережних полків, і правобережні на чолі з полковником Палієм (1690,1692,1693 і 1694 рр.). В них Палій виявив себе талановитим воєначальником, здобув славу і безперечний авторитет. Ці походи, що проводилися спільними силами правобережних і лівобережних козаків, були дуже успішними, в них виявилася настійлива потреба об'єднання України. Проте ця справа наражалася на труднощі, як об'єктивні, так і суб'єктивні.
      Семен Палій належить до тих історичних діячів, які ще за життя стали легендою, чиї діяння живуть у пам'яті народу, у фольклорі. Народна фантазія наділила Семена Палія надприродною силою, чудовими рисами характеру — людяністю, демократизмом, хоробрістю, військовим талантом: він стріляє з гармат, заряджаючи їх «навхрест», незримо проїжджає через ворожий стан. Сила його така велика, що жодний кінь, окрім його власного, не може втримати на собі богатиря — падає на землю від одного його дотику. Ніхто не міг ні перемогти героя, ні взяти в полон. Його не брала куля. Шабля Палія важила п'ять пудів, кухоль, з якого він пив, був з піввідра.
      Але хто ж він був насправді, фастівський полковник Семен Палій?
      Документальні свідчення про Палія *, на жаль, досить скупі. Особливо ті, що стосуються першої половини його життя. Так, відомо, що С. Палій (Паливода) народився в козацькій родині у м. Борзні, на Чернігівщині, мав невелику спадщину — садибу і землю. Навчався у Києво-Могилянській колегії і був людиною досить освіченою, все життя горнувся до книжки. (У відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України зберігається велике Євангеліє, подароване О Палієм церкві с. Музичів).
Овдовівши, наприкінці 70-х років опинився на Запоріжжі і відзначився там як організатор і козак, начебто там і здобув собі прізвище «Палій».
Польський король Ян III Собеський**, відновивши 1685 року козаччину на Правобережжі, сприяв залюдненню краю, спустошеному війнами, наїздами шляхти і кримчаків. Семен Палій переселився зі своїм полком на Правобережжя і закликав сюди переселятися з різних районів України. До нього йшли також люди з Польщі і Молдови, Білорусі і Росії. Цілі села переходили під його владу, «покозачувалися».
Палій був будівничим і господарем. Резиденцією, опорним пунктом своєї козацької республіки він обрав Фастів, зважаючи на географічне розташування міста, наявність тут фортеці. Край заселявся швидко.
Унікальне лейпцизьке видання 1774 року «Histoire de St. Jablonowski» вміщує план міста Фастова 1689 року.*** На ньому позначені: стара фортеця, центральна площа, місце резиденції, костел, грецька церква св. Трійці, фортифікаційні споруди і численні брами — Київська, Білоцерківська, Озерна. Фортецю обкопали глибоким яром, наповнили його водою. На ніч розводили мости. (На жаль, в сучасній міській забудові від фастівського городища майже не залишилося слідів).
Навколо Фастова виростали білі чепурні козачі слободи. Селяни і рядові козаки освоювали ліси, ставили в них засіки і хутірці, заводили пасіки, намагалися закріпити за собою землю.
Розвивалися ремесла. Козаки шевцювали, кравцювали, ковалювали. На річці встановили сукновальню. В лісах довкола Фастова було чимало ягід, дикого меду, грибів, удосталь дичини, а в річці Унаві — риби.
Пана полковника у ті дні могли бачити серед тих, хто копав ставки, гатив греблі, зводив будинки, рівняв шляхи... «Я знайшов цей край пустелею й працював коло Хвастова, як коло свого хазяйства. Широкі поля засіялися збіжжям, число мешканців зросло... й церкви Божі я побудував, і прибрав на славу Божу», — писав С. Палій в одному з листів до І. Мазепи.
Як вважають дослідники, Палій, скориставшись становищем, скасував у своїх володіннях дідичні права польських панів на землю і селянську працю. Фактично в цьому краї почало формуватися вільне фермерське господарство. Руйнувалася економічна база польського панування в Україні. Зберігалися лише права київських монастирів. Селянство звільнялося від економічного визискування польських магнатів. Уже під 1688 роком документи засвідчують перші серйозні зіткнення С. Палія з польською шляхтою. Згодом — повну незалежність козаків у діях і навіть намагання обмежити шляхту в правах: «Палій розпоряджається у Фастові, всіляко обмежує шляхту, розбійничає зі своїми людьми, змушує Київське біскупство і все воєводство платити йому податок».
Податки на шляхетські маєтки накладалися різні: «борошно», комірне, медова данина тощо. Йшли вони, в основному, на утримання полкової адміністрації. Паліївщина розбудовувалася. Зростало господарство, збільшувалися врожаї. Республіка вела зовнішню торгівлю хлібом, іншими сільськогосподарськими продуктами.
Економічний і господарський розквіт краю за неповних два десятиріччя був незаперечний. 1692 року у Фастові налічувалося три тисячі дворів, а чисельність полку зросла протягом 1691—1693 років з 800 чоловік до трьох тисяч. Російський священик Іван Лук'янов під час мандрів із Москви до Єрусалиму побував у Фастові в 1702 році. Він залишив таке свідчення про місто тих часів: «Городина хорошая, красовито стоит на горе, острог деревянный круг жилья всего, вал земляной, по виду не крепок добре, да сидельницами крепок... Харчь в Фастове всякая зело дешева, кажется дешевле киевского, а от Фастова пошла дороже вдвоє или втроє...».
І. Лук'янов відзначив високу військову підготовку паліївців (адже навчали козаків досвідчені запорожці), добре озброєння і гарний одяг: «Дуже злодеи зело храбрость показали и почали на конех винтовать, копья бросать, из луков стрелять и из пистолетов, наш караван и турок кругом облетели... до самого городка скакали, не переставали, и турки только головами качают, а выезжали все убраная молодежь». Спізнавши на собі силу козацької зброї та військову майстерність Палія в боях під Очаковим, Аккерманом, Кизикерменом, Бендерами тощо, турки і татари з великим острахом ставилися до нього. Коли священик Лук'янов запросив турків, що його супроводжували, заїхати у Фастів і познайомитися з Палієм, відповідь була така: «...Мы де боимся Палея вашего, он де нас не выпустит вон от себя, тут де нас побьет... У нас де про него страшно грозная слава, да мы де никого так не боимся, что его, нам де и самим хочется его посмотреть образа, каков де он».
Не менш цікаве свідчення залишив нам священик про другу дружину С. Палія — Феодосію. Уродженка Фастова, вона була жінкою енергійною і розумною, в усіх справах допомагала своєму чоловікові. «А как мьі стали приезжать к Фастову, — свідчить І. Лук'янов, — так Палеева жена и выслала к нам навстречу казаков человек с пьятьсот конницы со знаменами и стретили нас верст за пять, а как мы приехали в Фастово и стали за городом на поле, а Палея в то время дома не было, в Києве был. А Палеева жена прислала к нам в таборы яловицу и калачей, и вина, и коням овса. И тут мы стояли весь день. А Палеева жена брала к себе купцов обедать и угостила наших купцов добре».
У1684-1685 роках за сприяння Палія були засновані не тільки Фастівський, а й Богуславський, Брацлавський та Корсунський полки, їх очолили його сподвижники — С. Самусь, 3. Іскра, А. Абазин.
Наприкінці 80-х років козаки визволили Богуслав, Корсунь, Лисянку та інші міста. Поступово козацька держава Палія склала одну третину всієї території Правобережної України.
В одній скарзі (1692 р.) Янові III Собеському доносилося, що Палій «влаштовує коло Хвастова удільну область і заявляє претензії на весь край до Случа».
Територію, зайняту козацькими полками, С. Палій та його соратники вважали незалежною від королівської адміністрації.
На ній встановлювалася політична та економічна влада козацької старшини.
Козацькі полки виникли не тільки як військові, а й як адміністративно-територіальні одиниці з демократичним козацьким ладом. У козацькій республіці С. Палія діяли свої органи козацького самоврядування, які на чолі з отаманами вирішували всі питання щоденного життя сільських громад. Полковосотенний устрій за тих умов став головним чинником відродження на Правобережжі української державності. Ф. Потоцький небезпідставно порівнював С. Палія з бранденбурзьким курфюрстом і зазначав, що той мав «собі в голові удільну державу».
Звичайно, польські магнати намагалися протистояти цьому, скаржилися королю, чинили наїзди, вдавалися до насильства. У 1689 році комендант м. Немирова захопив у полон самого С. Палія. До квітня 1690 року він перебував у в'язниці. Повернувшись за допомогою друзів із полону, Семен Палій активізує політичну діяльність, веде самостійну зовнішню політику. Але шляхта не давала спокою, влаштовувала постійні сутички.
Це вимушувало Палія бути дипломатом. Він підтримував стабільні відносини з королівською владою. Польський король стимулював відродження козацьких структур на теренах Київщини і Брацпавщини у своїх інтересах: реєстрові козаки залишалися на службі у короля й отримували гроші.
У листі з Фастова від ЗО травня 1690 року Палій запевняє короля Яна III у своєму підданстві і просить свого зверхника захистити його від коронного гетьмана С. Яблоновського, скаржиться на білоцерківського коменданта С. Раппе, який, випустивши його з в'язниці за королівським наказом, не віддав йому «...пернач від В.К.М. мило даний, притім ще риштунок оправний і коні, і інші речі...». Наприкінці листа полковник просив Яна III надіслати додаткову плату для його війська, бо 2000 зл., які прийшли перед тим з Варшави, не вистачило.
До речі, завдяки подвижницькій діяльності відомого колекціонера українських старожитностей В. Тарнавського, пернач
С. Палія та дві його срібні чарочки збереглися і сьогодні експонуються у музеях Києва та Чернігова.
С. Палій налагоджував стосунки не лише з королем, але й з іншими представниками політичних кіл Речі Посполитої — з литовським воєводою К. Сапегою, мінським воєводою К. Завішею, коронним підстолієм Ю. Любомирським тощо. До цього спонукали геополітичне становище Правобережної України, затиснутої могутніми державами, тактичні розрахунки, пошук моделі найширшої автономії для України у складі чужої імперії. І в цій політиці, безумовно, не було нічого аморального.
Як головний напрямок своєї зовнішньополітичної діяльності Палій розглядав стосунки з І. Мазепою та московським царем. Він чудово розумів, що перемога над Польщею була можлива лише завдяки об'єднаним силам.
Починаючи з 1688 року, С. Палій через гетьмана Мазепу й особисто кілька разів звертався до російського царя Петра І за допомогою. Але допомоги від царського уряду він не дочекався: розпочалася Північна війна і Петро І, оголосивши війну Швеції, схотів заручитися польською допомогою за рахунок Правобережної України. Територія краю стає розмінною монетою у його планах. Щоправда, московський цар пропонував Палію особистий захист, давав йому у володіння місто Трипілля і землі. Але Палій рішуче відмовився.
Оцінюючи тогочасну поведінку правобережного полковника, гетьман І. Мазепа говорив: «...Палій то на цю, то на ту сторону схиляється і не може нічого твердо і міцно у себе постановити».
Та до того коливання підштовхував Палія сам гетьман. Виступаючи як захисник народу, С. Палій і спирався саме на народ, був виразником інтересів широких верств простих козаків, селян і міщан. Він підтримував православне духівництво, допомагаючи розвивати господарство монастирів, будувати млини. Невипадково 1693 року запорожці казали: «Як буде Палій гетьманом, то зможе управлятися з усією начальною старшиною... І буде при ньому, як було за Хмельницького». В цих висловлюваннях виявляються, перш за все, інтереси трудової маси козаків і селян, які вели боротьбу із шляхтою, страждали від податків і панщини.
Гетьман І. Мазепа не був популярним серед простих козаків, селян і міщан. Він прагнув збудувати в Україні станову державу, де б козацька старшина була привілейованим станом. Йому імпонували європейські держави з режимом абсолютної монархії. В Палієві Мазепа вбачав суперника і не міг з цим змиритися.
Невдовзі дипломатичні заходи С. Палія з урядовими колами Польщі перестають діяти.
Після замирення Польщі з Туреччиною, яка остаточно зреклася своїх претензій на Правобережну Україну, і підписання Карловецького миру 1699 року король вже не потребував допомоги козаків. Польський сейм прийняв ухвалу про ліквідацію козаччини.
Палій відмовився виконувати цей наказ. Коли посланці гетьмана Яблоновського з'явилися у Фастові, Палій рішуче заявив: «Я оселився у вільній країні, і Речі Посполитій нема ніякого діла до цього краю. Тільки я, справжній козак і вождь козацького народу, маю право порядкувати тут». Так відповісти міг лише справжній володар, упевнений у своїх силах і правах.
Він, як справжній лицар, виступив у вересні 1700 року проти 4-тисячного загону польської шляхти та німецьких найманців, озброєних артилерією, що оточили Фастів. Став поводирем повсталого народу.
Ні цар, ні гетьман його не підтримали. Московський уряд настійливо вимагав від Палія та його спільників припинити боротьбу. Розраховуючи лише на власні сили, фастівчани готувалися до оборони: зміцнювали укріплення довкола міста, заготовляли провіант тощо. Як повідомляє козацький літописець Г. Грабянка, С. Палій вдався до хитрощів: він зробив поруч у лісі засаду і, коли почався бій головних сил, козаки в засаді раптовим ударом примусили шляхту втікати.
Семен Палій добре розумів, що наступ 1700 року — це тільки перший крок. Королівський уряд прагнутиме остаточно знищити правобережне козацтво. Шукаючи підтримки, він терміново налагоджує тісні зв'язки із Запорозькою Січчю, знову звертається до селян і козаків Лівобережжя, Молдови та Білорусі.
Уже в квітні 1701 року Фелікс Потоцький розіслав універсали до сеймиків з попередженням щодо Палія: «...Казацкий полковник Палий, увлекаясь пылким воображением и праздным тщеславием, стремится поступать по следам Хмельницкого, зажегшего факел крестьянской войны».

 

* Один із документів (Прошение, поданое на Вьісочайшее имя священником Иоаном Гурковським... Архив ЮЗР. ч. III, Т. 2. — С. 360) свідчить, що справжнє прізвище С. Палія — Гурко.
**Ян III Собеський (1629-1696 рр.) — король Речі Посполитої з 1674 року. У його поході проти турків 1683 року перемогу здобули козаки О Палія. Уклав «Вічний мир» 1686 року з Росією.
*** Автор висловлює подяку історику Т. Чухлібу, який люб'язно передав матеріали цього видання Фастівському державному краєзнавчому музею.