Зробити сторінку стартовою         Fastiv.in.ua Твій Портал - Твоя Інформація

 

Із затінку історії. Рік 1390.

ІЗ ЗАТІНКУ ІСТОРІЇ. РІК 1390


1390 рік, можливо, ніколи не увійшов би до історичної хронології України, якби не Фастів.
XIV і наступні два століття в історії України, зокрема Фастівщини, вивчені недостатньо. В ній маємо чимало «білих плям». Відомо, що після татаро-монгольської навали поступово занепали давні політичні і культурні центри: Київ, Чернігів, Галич і Володимир. Урвалася історична традиція літописання. Остання падка про Київ у Галицько-Волинському літописі припадає на 1259 рік. Писемні документи, що стосуються українських (руських), земель, майже відсутні. Але на тлі цієї «інформаційної пустелі», як оазис—кілька окремих, начебто випадкових документів, які дійшли до нас карколомними шляхами. Вони висвітлили — уривчасто, неповно — суттєві моменти з життя краю і Київського Правобережжя
Про що йдеться? Насамперед — про найбільш ранній документ історії Фастівщини — грамоту київського князя Володимира Ольгердовича на земельні володіння, видану Юрію Івановичу Половцю.
Але про ці документи і згаданих в них осіб, а також обставини — трохи далі. Спершу зупинімося на деяких питаннях загальної характеристики цієї доби — отих трьох маловідомих століть української історії, на початку якої з історичної безвісті вийшов Фастів і навколишні землі із знайомими назвами річок: Рось, Роставиця, Камениця, Стугна, Рпень (Ірпінь). Тут були і населені пункти — Сквира, Гуляники тощо.
Період від татаро-монгольської навали до Хмельниччини в історії України прийнято називати литовсько-польським.
Як відомо, в радянській історіографії послідовно дотримувався принцип формаційного визначення. Феодальна формація, відповідно до цих уявлень, тривала від початку Київської Русі до 1860-х років селянської історії, від «Рюрика до Миколи І». Цей час у рамках феодалізму розглядався як період наростання антифеодальної і визвольної боротьби.
Та періодизація — річ вельми умовна. Якщо за основні ознаки-критерії брати форму держави, то з огляду на входження майже всіх українських (руських) земель з другої половини XIV сторіччя до складу Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії 1569 року — до Речі Посполитої (об'єднаної держави Литви і Польщі), таке визначення доби, звісно, виправдане. (Див. Дорошенко Дмитро. Нарис історії України. — 1991).
Разом із тим політичне життя не вичерпує всіх подій, всіх моментів історії. Мають братися до уваги поземельні відносини, культура, доля окремих родин і людей тощо.
У цьому питанні, щодо так званої «литовсько-польської доби», автори цих рядків поділяють думку відомого історика, професора Наталії Яковенко. Це вельми цікавий і плідний підхід: литовський і польський періоди істотно різнилися між собою для України специфікою внутрішнього життя. Українські землі перебували під сюзеренітетом спочатку однієї, а пізніше другої держави.
Литовський період — своєрідний союз українських (руських) політичних кіл із литовським сюзереном, період їхньої мирної інкорпорації, коли засвоювалися правові норми «Руської правди», не порушувалися ні політичні права (Литовський статут), ні права на земельні володіння, не чинилися релігійні утиски (литовці переважно залишалися язичниками); нарешті судочинство і все державне діловодство велися руською мовою. Існувала й важлива зовнішньополітична мета: спільний захист від татар, визволення від татарського ярма і тієї данини, що сплачували золотоординському хану руські князівства, зокрема й Київське.
Великому князю Литовському Ольгерду пощастило завдати рішучого удару Орді. Це була битва на річці Сині Води (на порубіжжі Волині і Поділля) 1362 року.
Наведемо один яскравий уривок з літопису, який свідчить про цю важливу в житті України подію:
«Коли господарем над Литовською Землею був великий князь Ольгерд, він пішов у степи з литовським військом і побив на Синій Воді татар, трьох братів: князя Хачебея, Кутлобуга й Дмитра. Ті три брати, татарські князі, були дідичними володарями Подільської Землі. Від них правили в землі отамани, а баскаки, наїжджаючи, відбирали дань від тих отаманів.
Брат же великого князя Ольгерда, князь Коріят... мав чотирьох синів: то були князі Юрій, Олександр, Костянтин і Федір. З тих Коріятовичів троє старших... пішли в Подільську землю, увійшли в приязнь з отаманом, почали боронити Подільську землю, а дань баскакам давати перестали».
Отже, «отамани», саме українська місцева адміністрація, яка ввійшла в союз («приязнь») з Коріятовичами, аби «боронити» Подільську землю, перестала «дань баскакам давати».
Відомо, що саме з цими подіями (раніше? чи пізніше?) пов'язана поява у князівському замку в Києві сина великого князя Ольгерда-Володимира. Так, того самого, який і надав згадувану грамоту Юрію Івановичу Половцю, власнику фастівських земель і Фастова. Тому, мабуть, не тільки Подільську землю боронили подільські отамани.
Події розвивалися стрімко і далі. 1386 року (вже за великого князя Вітовта) татарський хан Тохтамиш офіційно зрікся прав на руські землі. Це було справжньою перемогою. Перемогою литовсько-українських (руських) сил над дуже небезпечним ворогом. І хоч у подальшому ще були «чорні» для України і Київщини дні (після поразки Вітовта, завданої татарами у 1399 році, і пізніше, коли погроми і великі полони учинили війська Менглі-Гірея наприкінці XV сторіччя), але все одно в XIV — на початку XV сторіч життя на Правобережжі налагоджувалося. Про це свідчать як окремі документи, так і історичні пам'ятки.
Лишається відкритим питання, чи після татаро-монгольського нашестя в 40-х роках XIII сторіччя, розгрому Києва та інших міст південно-західної Русі ця земля залишалася «пустелею»?
Досить поширеною була думка про суттєві демографічні зміни на цій території. Проти цього твердження свого часу виступив Михайло Грушевський, а пізніше — Дмитро Дорошенко. Як аргумент останній наводить опис Києва, зроблений 1246 року італійським мандрівником Плано Карпіні; всього через шість років після страшного погрому і пожежі Карпіні побачив у Києві на Подолі купців з Австрії, Польщі, Франції, тобто вже в той час поновилися і стали досить безпечними шляхи з Києва до Варшави, Відня, Парижа.
На 70-90 роки XIV сторіччя припадає «велике будівництво» на українських землях. На Поділлі, Волині, причорноморському півдні споруджують кам'яні фортеці. Через них з північних районів України вивозили хліб до Візантії. Багато цих величних споруд вціліло до нашого часу.
Ймовірно, і по фастівських землях, можливо, і повз Фастів пролягали ті шляхи. Але на той час прямих свідчень про місто з такою назвою ми не маємо.
За Ольгерда і Вітовта майже всі українські землі були об'єднані в Литовській державі.
Важко переоцінити той факт з огляду на економічні стосунки, політичні і культурні відносини між двома етнічними регіонами — Литвою і Руссю-Україною — для створення умов консолідації русько-українського етносу.
Саме за цих умов і вийшов документ, який ми тепер маємо розглянути — грамота київського князя Володимира Ольгердовича Юрію Івановичу Половцю.
Першим розшукав і надрукував грамоту за польською копією, виданою коронною канцелярією 1568 року, знаний дослідник Київщини, уродженець і володар с. Мотовилівки Едвард Руліковський в праці «Opis powiatu Wasilkowskiego pod wzgledem historycznym, obycrajowym I statystycznym» (Варшава, 1853).
Проте ця грамота маловідома, вона не потрапила до жодного археографічного видання, зокрема і до вельми повного зібрання «Грамот Великих князів Литовських з 1390 по 1569 рр.» (К., 1868). Посилання на цей документ подибуємо в книзі Л.Похилевича «Сказання о населенных местностях Киевской губернии» (К., 1864), а також у праці П. Клепатського — «Очерках по истории Киевской губернии. Литовский период»(Одесса, 1912). Проте М. Грушевський висловлює «деякі сумніви» (Див. История Киевской земли от смерти Ярослава Мудрого до начала XIV века. — К., 1891. —С. 27).
Відповідно до цієї грамоти київський князь Володимир Ольгердович підтверджує за Юрієм Івановичем Половцем «зе Сквири» його дідичину — уділ його прямого предка Тугорт-хана.
Ось зміст цього документа:
«Владимир Ольгердович Князь Киевский ознаймует то. Юрий Иванович зе Сквира, их его ойчизны бардзо спустошили от неприятелей наших Татар, где воевала орда заволгска, просил нас обысть мы ему ствердили и оседлость при замку дали: Двор Соломец в Києве и землю Святошицку с данию и зе вшистким обапул Сырца. Писан в Києве 19 Января, индикта 4 (1390 года).
Мы теда вшистко, цо предкове дали, ему ствердили: Славов зе вшистким надбрестыньцем и Мыцко при Тетереве (Радомысль), Рудню и Кочеров зе Вшистким, Велицу, Охотов, яко ся маги ма и землю Святошицку, яко предок его тримал Роман.
А в Северу: Рожны зе вшистким, Крехово, Осово, Светильниково..., зе вшисткими иными урочистыми пушами в тым отделе, почавши от Десны до Удай и по Остер, и Сосновский отдел также зе вшесткими иными урочистьіми пущами и Высогор, также то опустить в цузде реньце зостал ея нема.
А отдел его предсковский Сквирский, яко предки его Тугорт-хан, Карыман и иные по них держали на Роси, по Роставице и Каменице, который звано Сквира, а тераз Поветшизна, по предках зе вшисткими иными пожитечными местами: Сквира, Ягнятин, Трилесы, Фущово (Хвастов) и иными, то ма, яко своє держать и тым вшистким, жона и потомство з вечным часы держа, тым шафовать, яко сами бендо хтели уживать. В Києве писан».
Отже, цей документ і є першою відомою на сьогодні літописною згадкою про Фастів. У грамоті «зе вшисткими иными пожитечными местами» називають і Триліси.
Ще один документ. Сину Юрія Івановича — Михайлу вже Олелько Володимирович, спадкоємець київського князя Володимира Ольгердовича, підтверджує володіння і що «пан Михаил Юрьевич зе Сквиры Половец покладал грамоту господаров Киевских, Князя отца моего, предком его данную на осед-лось, барздо спустошалу от неприятель наших». Далі виявляється, що ці пожалування отримані «предком» за заслуги перед великим князем і за те, що «веру крепко здержал и неприятель княжества нашего воевал, и вшистке предки Михайла и сам Михаил, также добре служили, не литуяць здоровья в маетности своей». Серед названих пожалувань і землі на Фастівщині по Стугні: «Гуляники, Белки и Глебов на Рпени».
Обидві грамоти видавалися за умов жорстокої міжусобної війни за владу у Великому князівстві Литовському.
Після смерті Ольгерда (1377 р.) великокнязівський стіл успадкував, усупереч принципам родового старшинства, його молодший син Ягайло. Це викликало обурення старших Ольгердовичів. Внаслідок шлюбу Ягайла з польською королевою Ядвигою і підписання 1385 року Кревської унії, що передбачала об'єднання Польщі і Литви в одній державі, Ягайло став ще й польським королем, значно зміцнивши свої позиції. Саме в той час його брат Володимир Ольгердович, князь київський, 1390 року підписав першу грамоту.
Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, за Городельською унією 1413 року домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Та перебіг подій призвів ще за Вітовта до зміцнення союзу з Польщею, особливо після переможної битви під Грюнвальдом 1410 року, в якій поряд із польським військом брали участь литовське та українське лицарство, смоленські дружинники.
Боротьба за владу у Великому князівстві Литовському з новою силою розгорнулася після смерті Вітовта між його нащадками. «Українська партія» підтримувала Свидригайла, молодшого сина Ольгерда, «Литовська партія» — Жигмонта, брата Вітовта. В міжусобній війні 1435 року пролилося багато крові, зазнав поразки Свидригайло. Померли і потрапили в полон чимало українських (руських) князів.
Пізніше, 1440 року, загинув і Жигмонт. У 1434 році, після смерті Ягайла, королем Польщі стає на недовгий час його син Владислав, а в Литві шляхта обирає на великокнязівський стіл молодшого сина Ягайла — Казимира. Та хоч рідні брати і стали королями об'єднаної ще за Ягайла держави, унія розпалася. В Києві саме в той час, по смерті Володимира, був посаджений підручним князем його син Олелько Володимирович (1440-1455 рр.), який видав другу з зацитованих грамот.
Невдовзі (після загибелі Владислава) Казимир Литовський обирається королем Польщі. Деякий час він діє за принципом Вітовта щодо українських земель: «зберегти старовину, закріпити соціальний і юридичний лад землі». Видає навіть привілеї руській шляхті. Та як тільки його позиції трохи зміцніли, він припинив загравати з русинами.
Десь від 70-х років XV сторіччя починається наступ литовських магнатів на українські землі. Однією з ознак його стало скасування у 1470 році Київського удільного князівства. У Києві було посаджено воєводу. Почалося протистояння української і литовської шляхти і пошуки союзників за межами держави.
Але повернімося до наших документів. На той час, у кінці XIV і першій половині XV сторіч, вони засвідчують, як уже наголошувалося, мирний характер інкорпорації українських земель до Литовської держави.
Окрім того, — і це дуже важливо — збереглося успадкування землі.
Перша грамота надавалася Юрію Івановичу з роду Половців «зе Сквири» Рожиновських, що були прямими нащадками Тугортхана. Це колишні володіння його, бо сказано: «А отдел его предсковский». Сам же Тугортхан був знатною людиною, місцевим аристократом (з половців) — тестем київського князя Святополка Ізяславича. З його онукою був одружений син Володимира Мономаха — Андрій. За родинним переказом князів Рожиновських, син Тугортхана Кариман, згаданий у грамоті, охрещений на ім'я Лева, — одержав від Володимира Мономаха великі маєтки саме на Київщині і Сіверщині. Можливо, саме до цих володінь входила і Фастівщина. З огляду на це, здаються невипадковими такі стародавні назви сіл, як Малополовецьке і Великоснітинське поблизу Фастова, на Кам'янці. Найімовірніше, вони пов'язані з родом Половців — нащадками Тугортхана.
Таким чином, для розуміння загальної ситуації важливий той факт, що від XII сторіччя спадковість зберігалася і надалі, за Литви. Про це свідчить і друга грамота.
Татарські спустошливі набіги кінця XV сторіччя розорили Половців-Рожиновських. Князі Михайло Юрійович та його син Яцко Михайлович воювали проти наїзників. Опікуватися після смерті маєтком князь Яцко (помер 1596 року) доручив своїм київським друзям. Син одного з них, Йосип Немирович, звернувся до великого князя Сигізмунда Августа з проханням передати йому права на володіння згаслого роду князів Половців, представив заповіт Яцка. Але маєтки Половців-Рожиновських були роздані іншим. Йосипу Немировичу відійшла незначна частина. Це дає підстави вважати, що Фастів, деякі села на Фастівщині виникли задовго до того, як перша звістка про них потрапила в жалувані грамоти литовських володарів. Можливо, розвиток саме «західних» зв'язків із Польщею надав населеним пунктам на Стугні та Унаві більшої ваги.
Події на Київщині після 1470 року, які, гадаємо, не оминули і фастівських маєтків Половців, що вірою і правдою служили литовському князю, але й про себе не забували, мали вже зовсім інший характер. У боротьбі за київські володіння і князівський стіл загинув Михайло Олелькович, якого підтримувала українська шляхта. Частина її почала шукати союзу з Москвою проти Литви. Невдовзі по тому Москва скидає татаро-монгольське ярмо (1480 р.). Іван III активно збирає землі, приєднує їх до Москви. Висуває претензії і на землі Білорусі та України.
На початку XVI сторіччя, після спустошливих воєн із татарами, Фастівщина заселилася знову. Власники сусідніх земель Макаревичі-Івашенцевичі приєднали Фастів і землі біля нього до своїх володінь. А 1561 року, за незрозумілих обставин, Андрій Макаревич заставив Фастів київському єпископові М. Пацу. У 1568 році Сигізмунд Август пожалував «вічним дідичним правом» частину земель на Фастівщині, відомих як «Глібова на Рпені», єпископові Б. Гулькевичу. Тривали вперті суперечки між Макаревичами, їх спадкоємцями і католицькими єпископами. Справа розглядалася у судах. Але Люблінський трибунал вирішив на користь єпископів.
Назрівав конфлікт між Великим князівством Литовським і Великим князівством Московським. 1501 року між ними почалася війна, внаслідок якої частина західних земель (Смоленськ, Сіверщина, частина Білорусі) відійшла до Москви, Фастівщина залишилася в межах Речі Посполитої
.