Зробити сторінку стартовою         Fastiv.in.ua Твій Портал - Твоя Інформація

 

Історія: Що? Де Коли?

ІСТОРІЯ: ЩО? ДЕ? КОЛИ?

Історики, на жаль, рідко діляться таємницями свого фаху. .
На сторінки історичних книг (за винятком спеціальних досліджень) здебільшого потрапляють вже готові результати копіткої повсякденної праці. А знати бодай трохи, як ці результати діставалися, на основі чого історична картина вималювалася — і саме такою, а не інакшою, — дуже цікаво і корисно.
Цікаво, бо задля одержання нової інформації, аби відкрити невідомі чи маловідомі сторінки історії, дослідник вирушає у справжню подорож-мандрівку в часі. На нього, як справжнього мандрівника, чекають труднощі і несподіванки, відкриття й невдачі. Окрім того роботу історика порівнюють із працею детектива: по слідах, що залишилися в документах, чи за матеріальними рештками він мас відтворити хід подій.
Ознайомитися з роботою історика корисно, аби краще з'ясувати питання, які постають перед читачем, — щодо «білих плям» історії, а також тлумачень подій та оцінок, зрештою — можливостей історичної науки в дослідженні тих чи інших періодів і проблем. Це на користь і тому, що таке знайомство може стати основою аматорства (без дилетантизму). Історики-аматори завжди робили вельми важливу й корисну справу: вивчали історію рідного краю — своєї «малої батьківщини». Саме тому, що історія фастівської землі нещодавно стала предметом спеціального дослідження, ми вважаємо за необхідне повести мову з читачем спершу про те, які і яким чином при цьому розв'язуються завдання, як осмислюється увесь хід історичного розвитку (періодизація і т. Ін.).
У нашій вітчизняній історичній науці (донедавна — радянській) були певні тенденції до «одностайності» у вирішенні того чи іншого питання, так званої «колективної думки». Але, як виявилося, в науці це не кращий шлях, а навпаки. Різкі зміни в історичних дослідженнях, тематиці, оцінках, сталися, як відомо, одночасно із змінами в політичному житті — в середині 80-х і надто після серпня 1991 року. Новий погляд на історію України, нові, невідомі раніше, або приховані, «недозволені» факти, теми викликали стан, близький до шоку. З одного боку, він нібито засвідчив кризу історичної науки, з іншого — викликав гостру зацікавленість широкого загалу, проте і недовіру до історії та істориків.
Часто можна було чути на їхню адресу щось подібне до грибоєдовського: «все врут календари».
Звичайно, за такої ситуації про історію як певну систему знань, науку, зрештою, ремесло історикам слід поговорити відверто.
Цікаво, що такі, як в українській історіографії, «кризи» траплялися неодноразово. Так, після поразки Франції у війні з Німеччиною національна історія та історики втратили авторитет. Про це з гіркотою писав Марк Блок у своїй «Апології історії» 1942 року, перебуваючи вже в гестапівській в'язниці як учасник антифашистського руху Опору. Він мудро заперечував тим, хто зневірився, твердячи, що історія не пізнавана. «Історія — писав він, — необхідна для повного розвитку homo sapiens»; історія — «не ремесло годинникового майстра», а прагнення «до кращого розуміння» суспільства і людини, всього, що з ними пов'язане, і тому перебуває в постійному русі .Сучасна історія як наука намагається відійти від простого переліку та описання фактів, проникнути якомога глибше. Це серйозне аналітичне заняття. І в цьому сенсі історія дужо молода наука Нові відкриття в історії породжують нові запитання, на які слід знову шукати відповіді. Заняття історією завжди ставлять нові запитання.
У своїх дослідженнях історик має відповісти на такі — обов'язкові — запитання:
Що відбулося? Де?
Коли? Як?
Чому?
Цікаво, що саме слово «історія» багатозначне, в перекладі з грецької означає: «дослідження», «розповідь», «знання». Слід додати, що в українській мові словом «історія» позначають, по-перше, сам процес розвитку людства, окремої країни або народу, по-друге, — науку, яка вивчає цей процес. Досліджуючи історичний процес, історик має зібрати, встановити факти, аби відповісти на ті запитання, про які йшлося. Відповідь на останнє запитання — «чому?» найскладніша, бо має виявити причини (а вони ніколи не лежать на поверхні) і наслідки історичних подій. Це і є дослідження. Історія відновлюється найчастіше у вигляді розповіді. Але це може бути не тільки розповідь про те, що відбувалося, але і про те, яким чином, з яких джерел про це стало відомо.
Питання про історичні джерела дуже непросте (їх вивчає і досліджує окрема галузь історичної науки — історичне джерелознавство).
Історична інформація міститься в різноманітних джерелах: текстах, окремих написах, пам'ятках матеріальної культури, зокрема археології; історичну інформацію доносять мовні пам'ятки: назви місцевостей (топоніми), річок (гідроніми), монети, нагородні знаки і тощо. Звичайно, найважливішими є писемні джерела: хроніки і літописи, державні документи, акти, договори, офіційне і приватне листування, судові справи і т. Ін.
Безпосередні згадки про Фастів і фастівський край у писемних джерелах з'являються аж наприкінці XIV сторіччя. Але дотичні свідчення дають можливість відтворити і давніші події, які сягають давньоруської доби і навіть більш раннього часу.
Сучасний історик удосконалює свою роботу з текстами. Раніше, скажімо, в минулому сторіччі, для історика досить було розібратися зі змістом документа і за ним описати події, визначити їх хронологію. Тепер дотримуються думки, що автоматично керуватися документом замало. Метод історика — виявлення і критика джерел (справжній текст чи підробка, встановлення авторства можливих пізніших включень, мотивів тощо). Можна подати чимало прикладів, коли за джерела приймалися і приймаються фальсифікації. Це стосується як давніх, так і новітніх періодів історії.
Наприклад, покличемося на Велесову книгу — історію дохристиянської Русі. Адже жодного джерелознавчого дослідження не виконано. Маємо всі підстави для сумнівів в автентичності цього твору.
Сучасне джерелознавство розкриває фальсифіковані історичні документи сталінщини, всього радянського періоду загалом. Приміром, трагедії України — голодомору початку 30-х років. Але справа не лише в підробках і фальсифікаціях. Кожний текст має певні вади щодо подачі інформації. Тому критика тексту необхідна. Дуже важить вибір джерела та його тлумачення. Звичайно, історичний аналіз ґрунтується на порівнянні і логіці.
Чимало залежить від світогляду дослідника, навіть конкретних обставин, за яких проводиться дослідження. Але вплив суб'єктивного чинника не слід оцінювати лише негативно. За ним ховається багатоваріантний підхід до оцінки подій. А це наближає до істини більше, ніж прихильність до одного усталеного погляду.
Проте сучасний історик прагне до об'єктивності; арсенал його методів досить широкий: класичний порівняльний метод, методи математичної статистики, структурний аналіз, моделювання тощо.
Слід додати, що сучасна вітчизняна історична наука зі своїми засадами, загальними принципами дослідження поступово виходить із догматичного полону марксистської теорії, яка обмежувала дослідження суто класовим підходом до оцінок та аналізу історичних подій, а також зводила їх до схематичного розподілу між п'ятьма відомими «формаціями», окрема людина, психологія мас, відносини між людьми залишалися поза цією схемою.
Це важливо знати, бо нині, як ніколи раніше, стало зрозуміло, що не «всесвітній» процес, який начебто спрямовував усе людство до єдиної мети, мав би зробити життя всіх народів, зрештою, уніфікованим, стерти їхні особливості, — є магістральним шляхом прогресу, а навпаки — розмаїття культур та особливі шляхи окремих народів (навіть невеликих кількісно), їхня взаємодія. Завдяки співпраці, взаємозв'язкам, контактам твориться нова цивілізація людства — із багатьох цивілізацій минулого. А це означає і розмаїття історичних шляхів. Сучасна наука, виокремлюючи певні стадії історичного процесу, надає особливої ваги вивченню окремих шляхів — цивілізацій.
В українській історіографії таке бачення історичного процесу започаткував Михайло Грушевський (основоположник української історіографії). У своїй багатотомній «Історії України Руси» він протиставив російськоцентристським поглядам С. Соловйова та В. Ключевського — так званому «державницькому» напрямкові російської історіографії — національну концепцію історії України. М. Грушевський здійснив титанічну працю (його доробок — сотні книг і статей з різних питань історії, культури, політики). Але значення його творчості ще повністю не розкрите, іноді його розуміння звужують — зводять до «переміни знаку», висвітлення національної тематики. З позицій позитивізму (ця течія панувала в історіографії на зламі ХІХ-ХХ століть поряд із марксизмом) М. Грушевський розкрив, на нашу думку, секрет такої важливої структурної одиниці в історичному дослідженні, як етнос, бо написав саме історію окремого етносу— українського народу. Сучасне розуміння історичного процесу, сучасні теорії історичного знання, спираючись на цивілізаційний принцип, потребують саме такого підходу вивчення етносів і взаємодії їх між собою у творенні вселюдської цивілізації.
У цьому контексті особливого значення набуває вивчення регіональної історії, яка раніше цікавила лише краєзнавців.
Кілька слів про періодизацію історії. Звичайно, виокремлення певних періодів — річ вельми умовна. До останнього часу загальноприйнятою була періодизація історії СРСР. Нині українська історіографія відкинула її, як і саму концепцію. Єдиної схеми не встановлено, тому поки що слід зупинитися на віхах, які визначали суттєві моменти суспільного і національного життя, пов'язані з цим зміни в культурі.
Розглянемо інші види історичної інформації. Але спершу скажемо кілька слів про те, як слід рахувати — відколи розпочинається історія. З цього приводу серед істориків немає одностайності. Щоправда, вітчизняна історіографія найбільше схиляється до думки, що історія розпочинається з появою людини на землі. Разом із людиною починаються історичні часи.
Втім, зважимо на те, що упродовж тривалого часу свого розвитку люди не знали писемності і не вели історичних записів. Писемність, як один із найвизначніших винаходів людства, з'явилася лише близько 5 тисяч років тому. Людство ж існує на землі вже близько трьох мільйонів років. А сучасний лік часу склався на початку І тис. н.е. Маємо знати, що системи ліку часу були (і нині є) різні. Для європейської (християнської) цивілізації (як західної, так і східної) велике значення мало вироблення системи ліку часу «від Різдва Христового» (за умовну вихідну точку бралася дата народження Ісуса Христа). Всі події, що відбувалися до цієї умовної миті, датуються в зворотному порядку — «до нашої ери» (до «Різдва Христового»). Звичайно, є різні особливості ліку часу, і ери були різні. Так, давньоруський літопис застосовує «міфічну» еру «створення світу», що відстає від нашої ери на 5508 років. Різняться календарі і за іншими ознаками. Історикові доводиться кожного разу «перекладати» ці різні системи — приводити до сучасної.
Увесь дописемний період в історії людства називають «доісторичним». З появою перших писемних свідоцтв починається протоісторичний період. Так, первісні суспільства не залишили своєї історії. Але існували інші форми фіксації історичного минулого—міфи, легенди, перекази. Навіть найфантастичніші, «найнереальніші» з них мають раціональне зерно історичної правди. Наприклад, міф (казка) про ненажерливого Змія-велетня, що побутує у слов'янських народів, відбиває історичні події глибокої давнини, коли протягом багатьох віків слов'янам-хліборобам смертельно загрожував войовничий південний сусіда-степовик, кочовик, воїн. Їхні землі час від часу спустошували, молодь забирали в полон, брали за них данину...
Легенда про полянського князя Кия, засновника Києва, записана літописцем, зберігає вже значно більше реальних історичних рис (називається історичне місто Київ, а Кий — князем полян, згадуються походи Кия на Дунай і служба у візантійського імператора).
Історик має певні методи використання міфів, легенд, переказів як історичних джерел. Історичну інформацію, особливо для дописемних часів, доносять дані мовознавства, географічні назви (гідроніми, топоніми). Нарешті, найісторичнішим джерелом є археологічні пам'ятки.
Останнім часом серйозного значення надається усній історії як джерелу інформації — надто про події, які з тієї чи іншої причини мало висвітлені в документах або ці документи недоступні. Так, події голодомору початку 30-х років в Україні досліджуються переважно за свідченнями очевидців.
Таким чином, завдяки різноманітним джерелам історичної інформації дослідник може відтворити хід історії, події, простежити долю окремих народів, суспільств або людей. Головний герой історії — зазвичай людина з її прагненнями, працею, боротьбою.
Але, якщо історик має уникати простого автоматичного повторення тексту джерел, то до чого зводиться його праця?
Ми вже порівнювали роботу історика з роботою слідчого, який, аби дійти істини, ставить запитання. Зрозуміло, що версії, яку висуває звинувачуваний, йому не досить. Слідчий має розкрити всі обставини справи. Так само історик. «Версії» документа йому замало. Так повинно бути. Він не має права задовольнитися прямим свідоцтвом. У пошуках істини історик мусить ставити все нові і нові запитання. Відшукувати нові джерела. Це лише одна з багатьох причин, чому історичні знання та уявлення з часом змінюються. Розширюється коло джерел, уточнюється і перевіряється їхня інформація. Змінюється історична свідомість суспільства — це вельми важливо. З середини 80-х років і особливо після 1991 року наша історична наука переживає «велику перебудову».
Версія, яку висуває історик, — це наукова гіпотеза. Читач має знати: чи знайдено істину, чи історична наука ще на шляху пошуку.
Таким чином, історик повинен максимально близько до історичних реалій відобразити, відновити картину подій. Але чи буде вона цілком адекватна їм? Звичайно, найпростіші істини, скажімо, «битва під Ватерлоо відбулася 18 червня 1815 року» чи — загальновизнане, очевидне — «битва під Ватерлоо була програна Наполеоном» немає потреби «поточнювати», перевіряти. Але існують складніші проблеми, вирішуючи які, історик може лише поступово відкривати нові грані і наблизитися до історичної правди. Підтвердження цього положення висловив з приводу сутності не історії, а кіномистецтва великий італійський кінорежисер Мікеланджело Антоніоні: «Ми знаємо, що за кожним зображенням є ще одне, ближче до реальності, а за ним ще одне, — і ще — аж до того справжнього зображення, тієї абсолютної загадкової реальності, якої не може уникнути ніхто».
Так і в історичному дослідженні: покоління за поколінням історики наближуються до історичної реальності, «якої не може уникнути ніхто».
Історик не повинен ставати на бік однієї зі сторін, що виступають на історичній арені, він має бути об'єктивним. Хоч при цьому, звісно, не може як людина з певними уподобаннями в житті і політиці не оцінювати позиції своїх героїв. Суб'єктивний момент завжди присутній в історичному дослідженні. І цього не слід приховувати від читача або засуджувати.
Але викреслити щось із історії або до неї додати неможливо, переписати історію — також, у цьому і полягає об'єктивність. Вона стосується і історії фастівського краю.
Історія — це і є наше життя, життя минулих і прийдешніх поколінь у зв'язках і взаємодії, у великому розмаїтті. Трохи поміркуємо над тим, що і в наш час не подолано відміни, несхожість у житті різних народів, країн, окремих регіонів. Це результат усієї попередньої історії, яка увібрала в себе багатовіковий досвід кожного покоління.
Жодна людина не вільна поривати з історією і культурою своєї країни, свого народу, зрештою, своєї «малої батьківщини», в духовний і фізичний світ якої вона заглиблена від самого народження. Наші навчання й освіта завжди ґрунтуються на історичному матеріалі. Історія узагальнює досвід інших часів. Історія узагальнює досвід інших народів. В історії слід шукати відповідь на запитання: що можна зробити найкраще для свого майбутнього?
Історія має велике значення для осягнення людьми мети свого існування. Так стверджує сучасний французький філософ Ф.Франк (Философия науки. — М., 1960.— С. 42-43). Адже розуміння значною мірою залежить від знань минулого. Ці знання мають сприяти людству розумно використовувати новітні наукові відкриття, які вивільнюють і вже вивільнили гігантські сили природи й утворили реальну загрозу людству і цивілізації. Вчені першими розпізнали цю загрозу, яка, на їх думку, походить від глибокого розриву між швидкими успіхами науки і нашим нерозумінням людських проблем, розривом між природничим і гуманітарним знанням.
Існує думка, що жодне суспільство не може нормально функціонувати, не знаючи, не відкривши своєї історії. Людство має знати всю свою історію.
Уявіть собі людину, яка втратила пам'ять, не знає свого минулого, не пам'ятає своїх рідних. Амнезія — тяжка хвороба для людини. Втрата історичної пам'яті — тяжка хвороба для суспільства.
Насамкінець наведемо слова Марка Блока: «Чи можна вважати, що серед явищ, які відійшли в минуле, саме ті, що начебто перестали керувати сучасним життям, — зниклі безслідно вірування, нездійснені соціальні форми, відмерла техніка — некорисні для розуміння сьогодення? Це означало забути, що немає справжнього пізнання без шкали порівняння». (Блок Марк. Апология истории.— М., 1973. — С. 24).