Зробити сторінку стартовою         Fastiv.in.ua Твій Портал - Твоя Інформація

 

Ярослав Козачок: Село живе доти, поки у ньому діє школа

     Проблеми шкільної освіти на селі завжди були актуальними. Останнім часом вони загострилися, у тому числі і у нашому Фастівському районі. Стало модним ставити сільські школи на лічильник самоокупності і закривати їх. Про дітей думати «місцеві бухгалтери» не хочуть, а все вимірюють у гривнях. Так було закрито школу у с.В.Гуляках і ще є декілька претендентів на цю незавидну роль у інших селах Фастівського району. Як же тоді здобувати якісну освіту на селі і мати можливість продовжити навчання у ВУЗах сільським дітям?
 

     Ми вирішили взяти з цього приводу інтерв’ю у фахівця, доктора філологічних наук, проректора Національного Авіаційного Університету Ярослава Вікторовича Козачка під час його приїзду до смт.Борова Фастівського району.
 

     – Ярославе Вікторовичу! У нас в районі рік тому назад закрили сільську школу і вона може бути не останньою. Що робити дітям з таких сіл? Як їм здобувати освіту і мати можливість вступити до ВУЗу, наприклад, Вашого?

     – З огляду на обидві Борівські школи і не думав би, що на Фастівщині є якісь проблеми зі школами. Як глянеш на них, то подумаєш, чи ще є у Києві такі школи. Шуткую, звичайно. А так розумію, що поряд з багатонаселеною Боровою, є невеликі села, де такі труднощі існують і їх вирішують звичайним бухгалтерським методом. Взагалі, труднощі та проблеми сільської школи випливають із загальних сучасних труднощів села: економічних, демографічних, соціальних. Дуже погано, коли у селі закривають школу. Бо село живе й розвивається доти, доки в ньому живе багатим духовним життям його школа. Саме вона повинна підготувати бажаючих місцевих дітей до вступу у виші. І саме місцева школа повинна бути осередком духовності і берегинею духу села.
 

     – Вважаєте, що такий стан зі школою у селі є в реальності?
 

     – Може так не відбувається в реальності, але так повинно бути. Не розумію, як в селі можна закривати останній осередок духовного виховання. Для кого тоді Верховна Рада видала постанову, якою ввела мораторій на закриття сільських шкіл, якщо закриття, як я чую, все рівно, відбуваються. Знаю, що таким чином місцева влада шукає шляхи зменшення бюджетного тягару, але це не той вихід з положення. Тим більше, що припинити роботу навчального закладу можна тільки за згодою всієї громади села.
 

     – Чому ж тоді школи продовжують на селі закривати? Що, всі мешканці тих сіл погоджуються із закриттям свого навчального закладу?
 

     – Розумію, звичайно, що їх інколи і не питають. Все вирішується у кабінетах відповідної сільради. Зробили підрахунок дебету з кредитом – та й винесли присуд проблемі. Сама ця проблема походить з останньої зміни правил фінансування шкіл. Якщо раніше фінансування розраховували на кожен навчальний заклад окремо (штат, приміщення тощо), то тепер фінансування змінилося докорінно - розрахунок ведеться тільки на одного конкретного учня. Якщо у багатокомплектних сільських школах ця цифра складає десь 7 тисяч гривень на рік на одного учня, то можете собі уявити, у скільки обходиться бюджету учень малокомплектної школи, якщо у ній навчається лише 45-70 учнів, а на них працює 20 вчителів і 3-5 чоловік техперсоналу. Але ще гірше можна уявити, які проблеми постають після закриття шкіл. Це і планування розподілу дітей та вчителів по іншим освітнім закладам району, виникнення транспортних незручностей, проблеми з своєчасним доїздом, пропуски занять, погіршення якості знань.
 

     – У чому це полягає?
 

     – Хочу наголосити, що школа - це не лише приміщення. Перш за все вона є закладом для отримання повноцінної (!) освіти. А якісними освітніми послугами можна забезпечити дітей тільки там, де для цього існують відповідні умови - їдальня, спортивний зал, опалення, комп'ютерні класи, інтернет, досвідчені педагоги, зручний доїзд. Як такого немає – наука і вступ до ВУЗу є пробематичними.
 

     – Якою є реакція батьків та самих учнів на те, що їм треба переходити в інший навчальний заклад?
 

     – Взагалі-то реагують по-різному. Іноді вчителі і батьки починають писати колективні листи з проханням не закривати школу в селі. А іноді цей процес відбувається спокійніше. Все залежить від людей на місцях, чи вони готові відстоювати свою школу чи ні.
 

     – А Ви можете сказати, якою є доля приміщень, де раніше знаходилися закриті сільські школи?
 

     – Приміщення, які звільнилися після переведення дітей до інших навчальних закладів району, передаються у власність місцевих сільських громад, які далі самі розпоряджаються своїм прийнятим майном. У подальшому ці будівлі можуть використовуватись місцевою владою  під ФАПи, клуби, бібліотеки, але, як показує практика – у більшості чомусь під магазини.
 

     – Які ще проблеми існують у сільських школах?
 

     – Ой, їх, на жаль, достатньо. Це і проблеми із забезпеченням комп'ютерними класами, шкільними меблями, гарячим харчуванням, транспортом, сучасними методичними матеріалами, відповідними підручниками, створення такої форми навчальних закладів, як НВК - навчально-виховні комплекси (тобто дитячий садок і школа зводяться в одне навчальне утворення), запровадження допрофільної підготовки та профільного навчання учнів, що передбачає індивідуалізацію навчання, удосконалення змісту освіти та рівнів засвоєння.
 

     – Так, це якщо розглядати суто навчальні аспекти. А з матеріальною базою проблеми існують у сільських навчальних закладах?
 

     – Про проблеми їх матеріальної бази не хочеться і говорити. Вже давно не будуються нові сільські загальноосвітні школи і дитячі садочки, чимала частина їх перебуває в аварійному стані. Про позашкільні навчальні заклади на селі не варто, думаю, піднімати тему взагалі. Їх просто на селі немає. Шкільні гуртки не можуть замінити їх у повній мірі. Це перешкоджає сільській школі якісно виконувати навчальні плани. Хоча, якщо бути відвертим, то зазначу, що проблеми є у кожної школи, незалежно від того, де вона знаходиться. Далеко не всі міські школи дають якісну освіту і далеко не всі сільські - погану. Тим більше, що урядових і законодавчих актів про підтримку сільської загальноосвітньої школи вистачає. Тільки б вони ще виконувалися.
 

     – Що цьому заважає?
 

     – В центрі про проблеми сільських шкіл знають і намагаються через підзаконні акти окреслити шляхи їх вирішення. Але на місцях бракує під ці рішення бюджетного ресурсу.
 

     – Як же тоді якісно готувати для самостійного життя сформовану особистість сільського учня?
 

     – Так, Ви праві. З сільської школи у самостійне життя дійсно має вийти сформована особистість, здатна до самореалізації, самовдосконалення, до повної життєвої адаптації. Певні заходи щодо цього робляться в освіті. Але, правда, що у сільській місцевості доступ до такої якісної освіти обмежується багатьма чинниками: не завжди є вибір альтернативного закладу, слабка матеріально-технічна база, більшість шкіл потребує капітального ремонту, сучасне навчально-методичне забезпечення доходить  сюди в останню чергу. Не маловажною є проблема і кадрового забезпечення сільської школи: вчителі-нефахівці, «старіння» педагогічних колективів тощо.
 

     – Як можна вирішити ці проблеми?
 

     – У кожному конкретному випадку своя ситуація. Все залежить від рівня розвитку конкретного села. Не секрет, що в Українi багато сiл перебувають в розряді «неперспективних». Iншими словами вони просто умирають, бо молодь в них не живе через те, що не має роботи i дiти попросту не народжуються. А Національна доктрина розвитку освіти України передбачає то «створення умов для розвитку й самореалізації кожної особистості як громадянина України, формування покоління, здатного навчатися впродовж життя, створювати й розвивати цінності громадянського суспільства». Хіба все це можливо забезпечити дітям у багатьох сільських школах?
 

     – Ну, а у Вас особисто були проблеми з отриманням якісної освіти в дитинстві?
 

     – Мабуть ні. Я народився 17 січня 1965 року в невеличкому містечку Бучач на Тернопіллі  і там же у 1982 році закінчив Бучацьку середню школу №1 із золотою медаллю. Як і всі учні 70-х в провінційних школах вважав, що все залежить від мене особисто. Це згодом, при вступі до вишу відчув різницю, але вона стосувалася більше не знань, а кругозору.
 

     – У чому це виражалося?
 

     – Столичний учень, чи учень більшого міста має доступ до ширшої цивілізації. А відомо, що головне, щоб у дитини була мотивація і бажання чогось досягнути. Вже до цього багато що можна додати. Один тільки Інтернет на сьогодні може зменшити цю прірву у знаннях, але якраз його у сільських школах і бракує.
 

     Мої шкільні вчителі, а це покоління людей, які мали стару гімназійну освіту, вважаю, дали мені той об’єм знань, ту базу і бажання вдосконалюватися, які стали відправною точкою у моєму світогляді. Вдячний безмірно їм за це.
 

     Недаремно, мабуть, закінчив з відзнакою у 1986 році і філологічний факультет Тернопільського державного педінституту, в якому і розпочав свою викладацьку діяльність. В цьому вищому навчальному закладі і пройшов мій шлях від асистента до доцента кафедри української літератури. У 1991 році захистив кандидатську дисертацію. Вчене звання доцента отримав у 1994 році. А далі вже перебрався на Київщину, де і живу по теперішній час.
 

     – І як успішно складалася Ваша подальша наукова і трудова діяльність?
 

     – З 1995 по 1999 рік навчався в докторантурі Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова.
З 2002 по 2006 рік працював проректором Національного авіаційного університету. У 2004 році захистив докторську дисертацію на тему: «Концепція нації як духовної спільноти в художній та публіцистичній творчості Миколи Костомарова». Вчене звання професора було присвоєно мені у 2008 році. У цей час довелося трішки відірватися від викладацької діяльності, бо з липня 2006 року по грудень 2009 року перебував на державній службі в Секретаріаті Президента України.
 

     – Цікаво. А Ви б не могли трішки деталізувати цей період Вашого життя і, взагалі, розповісти про себе?
 

     – У пригоді став тривалий управлінський досвід на посаді проректора НАУ, в якому навчаються і працюють десятки тисяч людей. В Секретаріаті Президента України пройшов добру організаційно-управлінську школу, шлях від головного консультанта-інспектора до заступника Керівника Головної служби з внутрішньополітичних питань та регіонального розвитку – керівника Департаменту. Державний службовець 3 рангу.
 

     Маю дві дочки Ірину 1990 року і Олександру 2000 року, вдівець. Під судом і слідством не перебував, як і мої рідні та близькі також. Громадянин України, українець за національністю. Ніби все.
 

     – Як все? А Ваша громадська діяльність?
 

     – Так, звичайно, забув. Я є депутатом Київської обласної ради нинішнього скликання, а також головою Київської обласної організації УРП «Собор». У зв’язку з цим часто буваю на Фастівщині, знаю її проблеми і історію цього краю. До речі, допомагав рецензувати для друку книгу місцевого дослідника історії краю Едуарда Мондзелевського «Короткий хронологічний літопис історії Фастівщини». Так що, багато чого знаю і про історію Борової, і про історію Кожанки, Червоної і Великої Мотовилівки, історію Фастова, інших населених пунктів Фастівщини. Знаю і про їх сьогоднішні проблеми. Чим можу – завжди готовий допомогти. Для людей завжди є відкритий і толерантний. Ніколи від них не втікаю.
 

     – Зрозуміло. Але продовжимо тему школи. Яким бачите її місце в загальній державній системі розвитку суспільства?
 

     – Як вчитель з майже 30 річним стажем, я б розглядав школу як частину системи, в яку вона вдало, або невдало кооптована. Буде збалансованою державна система загалом – буде і якісна освіта. Будуть вкладатися кошти – будуть і високоосвічені вдячні учні. А буде піднятий на належну висоту Його Величність Вчитель – буде мати майбутнє і наша держава. Багато чого в цьому напрямку робиться, але саме системність підходу у вирішенні освітніх проблем є запорукою успіху. Можливо скажу крамольні на сьогодні речі, але система шкільної освіти мого покоління містила в собі багато чого добротного і принципово правильного в навчанні. Сліпе мавпування європейського досвіду і не вдумливий його перенос на наш український грунт без врахування специфіки та реалій, як правило, призводить тільки до погіршення ситуації, загострення проблем.
 

     – І запитання наостанок. Як гадаєте, яка доля чекає сільські школи? Добра чи погана?
 

     – Резюмуючи Ваше запитання про долю сільських шкіл України скажу так: я вірю в їх майбутнє. Рецепт простий: на рівні держави – проведення розумної адміністративно-територіальної реформи, яка дасть можливість розвиватися місцевим громадам і їх бюджетам, створювати на місцях нормальні умови для сільської молоді, що унеможливить трудову міграцію з сіл. Ще потрібне відновлення цільових направлень для сільської молоді до вишів з обов’язковим відпрацюванням в рідному селі (до речі відповідні проекти від МінОсвіти і Науки України вже готові, але чомусь не вводяться у дію). Також потрібні чесні сільські голови та патріотично налаштовані місцеві депутати. Їм варто було б відсоток за оренду людських земельних паїв, які обробляють інвестори, підняти. Так само як і переглянути їх участь у місцевих соціальних проектах, в першу чергу, що стосуються місцевої сільської школи. Вони повинні дбати про спільні інтереси територіальної громади, а не тільки про свої бізнесові. Тому що в міфи про аграрний бізнес, як збитковий, вже мало кому віриться. А дітей до школи ж водять всі батьки. Тому і думати про її розвиток повинні всі разом.

0
Ваша оценка: Немає

Спорт Фастова