Зробити сторінку стартовою         Fastiv.in.ua Твій Портал - Твоя Інформація

 

Гайдамаки на Фастівщині

ГАЙДАМАКИ НА ФАСТІВЩИНІ

Задзвонили в усі дзвони
По всій Україні;
Закричали гайдамаки:
«Гине шляхта, гине!»

(Т. Шевченко. «Гайдамаки»)

В Переп'яті гайдамаки
Нишком ночували.
До схід сонця у Фастові
Хлоп'ята гуляли.

(Т. Шевченко. «Швачка»)

Впродовж усього XVIII століття Правобережна Україна була охоплена полум'ям народної війни: палали панські маєтки, чинилися напади на транспорти купців і прикордонні корчми, а з іншого боку, були швидкі суди і жорстокі розправи над повстанцями або,як їх називали, гайдамаками.

Фастів і навколишні села, як і раніше за часів Хмельниччини та козаччини, стали осередками цих подій.

У народі зберігалася пам'ять про ці часи. В ній, попри всю жорстокість і жахи, якими супроводжувалася гайдамаччина, повстанці виступали як народні герої-месники, захисники від панської сваволі, покатоличення. В такому ж дусі — народної традиції — писали і перші праці про гайдамаччину українські історики (Максимович М. Розповідь про Київщину; Вісті про гайдамаків та ін.). В романтичному ключі висвітлив цей трагічний сюжет у поемі «Гайдамаки» тоді молодий поет Т. Шевченко (твір уперше повністю видруковано 1841 року).

Та як показали історичні дослідження, розібратися в тому, що являв собою гайдамацький рух, навіть у миті його найсильніших спалахів, розкрити його характер, причини, наслідки виявилося не так просто.

Досить лише навести характеристику гайдамаччини з праці польського дослідника, історика Тадеуша Корзона: «Гайдамацтво було просто розбоєм, і дикі прояви козацького своєвільства виступили в спілці з темним релігійним фанатизмом та утворили справжній хаос у всякого роду відносинах». Таких поглядів дотримувалися і деякі російські історики. Шевченко гірко іронізує:

«Гайдамаки не воины —
Разбойники, воры,
Пятно в нашей истории...»
Брешеш, людоморе!

І потім, переконаний у своїй правоті:

За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний...

Не розіб'є живе серце
За свою країну.

Втім, полеміка про характер гайдамаччини не припинилася і досі.

Найґрунтовніше досліджували у XIX столітті історію гайдамацького руху Володимир Антонович і Яків Шульгін. Вони розглядали гайдамацький рух як протест народних мас проти соціально-економічного та національно-релігійного гноблення в польській державі, що набуло надто тяжких форм. Саме це спричинювало криваву боротьбу гайдамаків з неволею.

Відповідаючи Корзону, Антонович визнавав, що події 1768 року «були дуже сумні», а сцени убивств, хоч би де вони траплялися, завжди викликають огиду кожної хоч трохи цивілізованої і гуманної людини».

Тому знищення селянами такої маси шляхти і жидів, нелюдські покарання селян з боку шляхетських судів — це, на нашу думку, факти однаково сумні, й над ними треба пожалкувати».

Але далі, вступаючи в полеміку з Корзоном, Антонович каже,що емоції не можуть зарадити історичним дослідженням. Історик мусить відповісти на запитання: «Які ж причини викликали ці явища, з приводу яких ми так жалкуємо?»

Саме аналіз історичних обставин, що породили гайдамацький рух, має дати його об'єктивну картину.
Правобережна Україна після невдалого Прутського походу Росії 1711 року знов відійшла до Польщі — зруйнована, спустошена. Тут відновився процес колонізації: заселення краю селянами і повернення помісним магнатам власності на землю. Відбувалася реставрація порядків, що існували до Хмельниччини.

Виростали величезні латифундії нової знаті. Роди колишніх магнатів Вишневецьких, Конєцпольських, Собєських зійшли з арени. Їхні володіння перейшли до нащадків. Великі земельні багатства тепер зосередилися в руках Потоцьких, Любомирських, Яблоновських, Чорторийських та ін.

До середини XVIII століття близько 40 родин магнатів володіли 80 відсотками території Правобережжя. На Фастівщині з'явилися володіння Браницьких, Хаєцьких... Вони мали величезний вплив і весь час вели боротьбу між собою.

Шляхта втратила свої землі і, здебільшого, йшла служити до магнатів орендарями, управителями, адміністраторами, економами.

Спершу, доки заселявся край, селяни звільнялися від податків на 15-20 років. Та помалу «пільгові роки» минали. Нова адміністрація почала збільшувати податки на селян. Все активніше провадилася політика навертання населення до унії або католицької віри. Все це викликало опір. На початок XVIII століття він мав індивідуальний характер — втечі за кордон або помсти гнобителям. Борців, які збирались стихійно ватагами, називали гайдамаками.

Спочатку гайдамацькі загони були невеликими, вели боротьбу розріджено. Формувалися вони у неприступних місцях Правобережної України і Запоріжжя.

З'являлися гайдамаки переважно навесні і діяли до осені.Напади були заздалегідь підготовлені розвідкою, яку вели гайдамаки, переодягнуті у старців, крамарів тощо. Гайдамаки руйнували маєтки польських магнатів і шляхти, палили і захоплювали їхнє майно, знищували архіви, документи на власність, карали на смерть особливо ненависних визискувачів. До гайдамацьких загонів входили козаки, селяни, міщани. Активними учасниками і ватажками цих загонів були, здебільшого, запорозькі козаки.

Гайдамацький рух знаходив глибоке співчуття і цілковиту підтримку у місцевого населення, яке поповнювало повстанське військо, давало провідників, постачало продовольство і повідомляло про небезпеку. Співчувало їм православне духівництво.

В. Антонович подає характеристику однієї гайдамацької ватаги, що діяла 1717 року на околицях Києва. Її очолював запорожець Дзюба. Складалася вона з 15 чоловік, серед яких були місцеві селяни, донські козаки, молдавани, жиди-вихрести і навіть один шляхтич із слугою. Тобто люди різного соціального і національного походження. Вони удавали із себе робітників, які шукали, де найнятися на сільську роботу. А тим часом нападали на купецькі каравани і грабували їх. Під час одного такого нападу вони здобули по 450 злотих на кожного. Розійшлися по селах, поодружувалися й почали господарювати.

Отже, причини гайдамацького руху слід шукати, перш за все, в соціальних і політичних умовах, в яких опинилося українське село від самого початку XVIII століття. Певне значення для розвитку гайдамаччини мала близькість Запоріжжя, підтримка рядових козаків.

Містечко Фастів на початку століття залишилося власністю єпископа Півницького. Сюди також повернулися єзуїти і шляхта, але працювати не було кому: мешканці Фастова протягом 1712—1714 років переселилися ближче до Василькова, який був у складі Російської держави. Отже, на Фастівщині також з'являються «слободи», щоб швидше заселити опустілі землі.

Але, як і скрізь, «слободи» закінчувалися і напіввільні поселенці ставали кріпаками. До того ж, з поверненням шляхетських порядків відновлювалися утиски православ'я. Життя трудящих містечка ставало дедалі тяжчим.

Перший гайдамацький загін на теренах Фастівщини з'явився 1713 року, очолював його М. Янковський. Відомості про нього дуже скупі: гайдамаки захопили 13 коней у приїжджих купців, забрали речі та гроші в орендаря під Фастовом і попрямували на Брацлавщину. Ще один загін, очолюваний Назаром Яковлевим, діяв 1733 року поблизу с. Снітинка.

Виступи окремих загонів були малоефективними. Згодом розрізнені заворушення гайдамаків почали переростати у масові повстання 1734,1750,1768 років. Архівні документи засвідчують. що спалахи цих повстань кожного разу охоплювали Фастівщину.

Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло 1734 року, коли, після смерті короля Августа II, у Правобережну Україну вступило російське військо разом із гетьманськими полками, щоб добитися обрання на польський престол Августа III. Серед українського населення поширилася чутка, що цариця Анна Іванівна видала грамоту, якою закликала знищити шляхту. Повстання охопило Київщину, Поділля, Волинь. Очолював його сотник надвірних козаків князів Любомирських — Верлан. Гайдамаки звільнили Броди, Збараж, обложили Кам'янець-Подільський, з'явилися під Львовом. На Фастівщині, на території Мотовилівського ключа, у 1734 році діяв загін Лазаря Таранця. Аж наприкінці 1738 року російські та польські війська за допомогою зрадника С. Чалого в запеклих боях розбили основні сили повстанців.

Проте на Фастівщині окремі розрізнені загони продовжували боротьбу. Так, 23 червня 1745 року гайдамацький загін Ю. Кологривого та І. Коломійця, перейшовши вночі Унаву, напав на село Кощіївку. Орденар із сім'єю був зненацька захоплений гайдамаками разом з усім майном і грошима.

У 1749 році загін на чолі з Іваном Бородою напав на Фастів,захопив панський замок, реквізував майно на 10 тисяч злотих.

Гайдамацькі напади на панські маєтки тривали безперервно до 1750 року, коли велике гайдамацьке повстання розгорнулося на Правобережжі з новою силою. Неврожай 1749 року сприяв посиленню повстанського руху на Київщині.

З листа Д. Третяка від 13 квітня 1750 року дізнаємося про напад гайдамаків на м. Фастів та їх затримання.

16 квітня 1750 року близько 50 повстанців на чолі з козаком Іваном Хвалунським, довідавшись про те, що у Фастові зібралось на ярмарок багато шляхти і купців, напали на місто.

Повстанські загони були дуже рухливими, це давало їм змогу нападати на панські маєтки зненацька.

Того ж таки року загін із 27 чоловік, очолюваний Олексієм Письменним, зумів непомітно пройти від р. Висі до Фастова понад 200 верст. Переправившись уночі через річку між російськими форпостами, гайдамаки днювали в Лебединському лісі. Наступної ночі вони увійшли в місто і взяли у місцевих панів двадцять п'ять коней.

1754 року ще одного нападу зазнала Снітинка, а в січні 1756-го—знов Фастів.

Найвищим злетом гайдамацького руху стала уславлена Коліївщина 1768 року — широкий народний виступ, що охопив як правобережні, так і лівобережні землі. У травні з Мотронинського монастиря вирушили на північ, у заселені частини Правобережжя, гайдамаки під проводом запорожця Максима Залізняка та сотника Івана Ґонти.

Коліївщина була грізним опором католицизму в Україні. «Поневаж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська... більш не осквернялась і щоб не було ворогів на державу», —визначав завдання «коліїв» один із ватажів С. Неживий.

У зайнятих гайдамаками містах і селах створювалися органи врядування, які успадкували риси полково-сотенного ладу. Полковник М. Залізняк розсилав свої універсали по всій Україні. Проповіді ігумена Мотронинського монастиря Мельхиседека Значко-Яворського знаходили відгук серед населення. Ідея об'єднати українські землі, розподілені чужоземними державами, оволоділа повсталими.

У червні-липні 1768 року на Правобережжі діяло близько 30 загонів. На Київщині їх очолювали І. Бондаренко, А. Журба. М. Швачка. Відокремившись від головних сил повстанців, 200 гайдамаків під проводом М. Швачки та А. Журби визволили Фастів і велику територію довкола нього. Фастів вони зробили своїм головним осідком.

Повстанці зруйнували костел, припинили діяльність єзуїтів, вигнали з міста ксьондзів. До Фастова звідусіль приводили на суд панів-шляхтичів, орендарів, прикажчиків. Важко було врятуватися від гніву гайдамаків. Л. Похилевич наводить такий приклад: коли М. Швачка зайняв Фастів, кілька шляхтичів утекли через кордон в Росію. М. Швачка переслідував їх. На кордоні, у с. Митниці, він вимагав від російської команди видати втікачів. Безсилі перед загоном повстанців, прикордонники змушені були пообіцяти виконати їхні вимоги. Втікачів урятувала лише допомога, що надійшла з Києва.

Під час вибухів народного протесту гайдамаки ставали організуючою силою. Безперервна партизанська війна не давала змоги вести господарство. Уряд не міг забезпечити внутрішній спокій. Окремі можновладці — Потоцькі, Браницькі та інші — для охорони своїх маєтків створювали збройні загони міліції.

Та повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, а також Лівобережну Україну і Запоріжжя. За цих обставин російський і польський уряди об'єднали свої зусилля в боротьбі з повстанцями. У рапорті графа П. Румянцева Військовій колегії від 15 липня 1768 року про розгром полковником Протасовим гайдамацьких загонів Журби та Швачки зазначалося:

«...собрания таковых разбойников: одно — в числе трехсот человек состоит в селе Блощинцах расстаянием от Белой Церкви в 15 верстах, а другое — в близи местечка Богославля, также в нескольких стах человек й руководствует оним отаманами: в 1-м Журба, во 2-ом — Швачка. Учинил на них нападение в обоих местах й разбил сии обе партии. В помянутом селе Блощинцах,... на месте их убито до тридцати с атаманом Журбою да поймано шестьдесят четыре человека... взято четыре знамя. две медных пушки й одна чугунная да гаковниц железных пять, тоже, не доезжая местечка Богославля, настигнутих другой партии злодеев, взято шестьдесят восемь человек с двома знаменами, при упомянутом атамане Швачке...».

В квітні-травні 1769 року повстання остаточно було придушено. Каральні війська з надзвичайною жорстокістю розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Після жахливих тортур був страчений І. Гонта. Рішенням Київської губернської канцелярії від 25—27 серпня 1768 року М. Залізняка та інших учасників повстання після тілесного покарання вислали на каторжні роботи. Серед них був і Микита Швачка, якого спочатку було вирішено «...колесовать й живого положить на колесо...», а згодом покарання було пом'якшено: «...бить кнутом, дать сто пятдесят ударов й, вырезав ноздри й поставя указные знаки, сослать в Нерчинск в каторжную работу вечно». Подальша його доля невідома. Розправа тривала і далі. У листі романівського і бишівського старости Антонія Ожги до київського генерал-губернатора за 1769 рік про видачу йому гайдамаків, які вчинили напад на місто Фастів, наголошувалося на необхідності їх «...ловить й искоренять й до смерти бить».

Наслідки гайдамацького руху були неоднозначні: численні людські жертви, зруйноване господарство, посилення релігійних утисків. Разом із тим гайдамаччина відіграла велику роль у подальшому формуванні національно-визвольних традицій українського народу.

Наприкінці XVIII століття історія України вступила у нову фазу — у складі Російської імперії. До цього призвели занепад і анархія, в якій перебувала протягом усього століття Річ Посполита. Внаслідок трьох поділів її між Росією, Австрією і Пруссією 1772,1793 та 1795 років польсько-литовська держава припинила існувати. Майже всі українські землі, в тому числі і Правобережжя, відійшли до Росії після другого поділу. Це стало можливим через невпинне зростання могутності Росії, особливо після російсько-турецької війни 1769—1774 років, внаслідок репресій протии України, розпочатих ще Петром І, і зруйнування Запорозької Січі, ліквідації автономії за часів Катерини II. Назавжди було заборонено обирати гетьманський уряд, не стало полкового адміністративного врядування, козацької армії.

Довершив цей процес указ Катерини II про юридичне оформлення кріпацтва на Україні від 3 травня 1783 року. Козаки і селяни України потрапили під небачений кріпосницький гніт.