Зробити сторінку стартовою         Fastiv.in.ua Твій Портал - Твоя Інформація

 

Кирило Стеценко і Фастівщина

     Наша Фастівщина, як відомо, була останнім прихистком Кирила Стеценка (1882 - 1922) - видатного українського композитора-класика і громадського діяча. Якщо першу сторону його діяльності жодна влада не могла заперечити, то другу сторону довгий час замовчували. Якщо чудова музика К. Стеценка вже більше століття звучить не лише в Україні, а й далеко за її межами, то про діяльність Стеценка, як веприцького священика місцевої парафії УАПЦ та активіста Веприцької «Просвіти» мало що відомо. А саме на цій «ниві» він уславився в пам’яті вепричан.
 

     Уродженець с. Квітки сучасного Корсунь-Шевченківського району на Черкащині прибув у грудні 1920 року до Веприцької волості Білоцерківського повіту вже відомим майстром-диригентом , музичним критиком і композитором. За його плечима вже були навчання у відомій малярській школі художника Миколи Мурашка, Київській Софійській духовній школі, Київській духовній семінарії, членство і праця у Київській «Просвіті» від початків її заснування, субдирегування у знаному по всій Україні лисенківському хорі та інших хорах, викладання співів в Київській церковно-учительській семінарії, видання шкільних співаників, богослужбових збірників та підручників гри на кобзі, безліч написаних музичних п’єс, мелодій церковної і народної музики, колядок, щедрівок, романсів, кантат, мелодекламацій тощо.
 

     У період 1917-1919 років слава Стеценка гриміла у всіх куточках України, для якої він віддавав всього себе. Найактивніше він переймався питаннями духовного виховання та української народної культури. Кирило Стеценко надав всіляку підтримку зусиллям протоієрея Василя Липківського - організатора Всеукраїнської православної ради (В.Ц.П.Р.) - домогтися автокефалії Української Православної Церкви. Саме Стеценко був членом тієї міністерської комісії з перекладів на українську мову священних текстів, в якій працювали найавторитетніші лінгвісти, знавці східних мов і старослов’янської - В. Липківський, А. Кримський, В. Чехівський, М. Хомичевський, В. Потієнко, Н. Шараївський. Працюючи, подекуди у фронтових умовах, ці люди, незважаючи на труднощі, за короткий час переклали і видрукували українські богослужбові збірники (переклади з грецької Літургії І. Златоустого, Молитовник, Часословець, Требник, Псалтир тощо), сприяли українізації сотень парафій та декількох київських храмів.
 

     Одним із шедеврів того часу була стеценківська «Панахида», присвячена пам’яті свого незабутнього вчителя М.Лисенка (1918). Авторитетний знавець духовної культури О. Кошиць вважав творчість Стеценка в цій галузі геніальною і засадничою для нової школи українського національного відродження. За дорученням Голови Директорії Симона Петлюри К. Стеценко разом із О. Кошицем організували Українську республіканську капелу, яка виїзджала до Європи і чарами українських народних пісень агітувала за українську справу.
 

     Вся вищезгадана стеценківська діяльність не пройшла повз увагу нової більшовицької влади у 1920 році. Стеценко цій владі відверто заважав, але був вже занадто відомим. Йому виділили для роботи другорядне місце завідувача музично-хорової секції кооперативної творчої організації «Дніпросоюз», але Стеценко і там розгорнув багатогранну культуротворчу діяльність: видання музичних творів, підручників для навчання музики, збирання нотної бібліотеки. Прагнучи врятувати від голоду багатьох безробітних талановитих хористів, композиторів, педагогів і диригентів, він намагався забезпечувати їм творчі замовлення, залучав до організації концертного життя, праці в музичних школах, навчального процесу в консерваторії. Він намагався врятувати безцінні творчі кадри з розформованих капел, хорів та інших музичних колективів, надавати артистичну практику їм на меценатських засадах.
 

     Але невдовзі і сам великий український композитор опинився без роботи. Повернувшись у Київ після поїздок Україною у 1920 році із своєю капелою, Стеценко зіштовхнувся з тим, що його «Дніпросоюз» виявився реорганізованим. Внаслідок цієї реорганізації музично-хорова секція «Дніпросоюзу», якою завідував Кирило Стеценко, була ліквідована і «нова» влада не запропонувала йому іншої роботи. К. Стеценку чітко продемонстрували, що він у «нову більшовицьку систему координат» не вписується. Тому він радо прийняв пропозицію свого давнього друга В. Липківського перебратися на село і зайнятися церковною діяльністю. В одному з листів до іншого відомого композитора Миколи Леонтовича (згодом таємно вбитого більшовиками) він причину свого переїзду пояснює так: «Я за відсутністю праці і куска хліба ради навіть взяв собі на селі, біля Фастова, парафію».
 

     Село Веприк у той час було далеко не рядовим селом. Воно було волосним центром одноіменної волості, так само як містечко Фастів було центром одноіменної волості у складі нещодавно утвореного Білоцерківського повіту. Веприк був досить розвиненим волосним центром, у якому жило у 4-5 разів більше населення за сьогоднішню чисельність, було сім рибних ставків, п’ять молочних крамниць, маслобойня, олійниця, чайна, винна крамниця, чотирикласна церковно-приходська школа, православна церква Св. Параскеви, збудоване у 1908 році двокласне земське ремісниче училище. Активною у селі була і заснована у 1918-1919 роках «Просвіта». Її активісти самовіддано працювали над українізацією громадського життя на селі, підняття національної самосвідомості серед селян. Були «Просвіти» і у Гуляках, Кожанці, Мотовилівці, Боровій тощо, але Веприцька виділялася своєю активністю. Звичайно, що не дуже радували своєю проукраїнською діяльністю веприцькі просвітяни місцевого батюшку промосковського тихонівського підпорядкування. Взаємна неприязнь накопичувалася між ними все більше. Але автокефальний рух тоді масово охопив Київщину і не оминув Веприка. Люди вимагали українізації богослужбової діяльності, посилали до Києва своїх гінців до організатора новоутвореної УАПЦ  Василя Липківського із проханням надіслати в село нового священика, який би вів службу Божу українською мовою. Саме ним у веприцькій парафії і став Кирило Стеценко - один із спів організаторів - засновників УАПЦ.
 

     За спогадами очевидців, якраз «на Введення» (04.12.1920р.), до веприцького храму на прохання людей один із лідерів тодішнього українського автокефального церковного руху священик Василь Липківський прибув до села особисто. Тамтешні люди давно вже бажали мати україномовного священика, тому дуже були раді україномовній літургії, яку відслужив у селі В. Липківський. На їх прохання до В.П.Ц.Р прислати на їх парафію україномовного священика, В. Липківський пообіцяв невдовзі прислати їм «такого (!) батюшку», що вони будуть «у захваті». Він, безперечно, мав на увазі К. Стеценка - видатного українського композитора і релігійного діяча. Тому через тодішню економічну кризу у Києві та особисті нестатки, за протекцією В. Липківського Кирило Стеценко невдовзі поселився у Веприку. Взагалі, в цей час у Фастові через скруту, як і в інших містах України, різко скоротилася чисельність населення, якого за переписом 1920 року нараховувалось всього 7489 чоловік у порівнянні майже з 20-тисячним населенням кілька років перед тим.

     Незважаючи на початковий спротив священика «тихонівського» підпорядкування допустити Стеценка у храм, люди дуже добре сприйняли його і незабаром новий о. Кирило почне відправляти богослужіння українською мовою при місцевій православній церкві Св. Параскеви. Невдовзі він успішно долучить парафію до прихильників автокефалії і до складу УАПЦ. Саме так на Фастівщині оселився один з найвидатніших українців, чиє ім’я належить до скарбів української і світової музичної спадщини.
 

     І він не просто оселився на Фастівщині, він почав її будити. Діяльність його була надзвичайно багатогранною. Він фахово розбив по партіях і голосах  малочисленний до того церковний хор, який з кожним місяцем почав зростати чисельно. Не забував він і про «Просвіту». Маючи рідкісний талант диригента-інтерпретатора народної пісні, він створив при «Просвіті» ще два хори: сільський, або, як його ще звали вепричани, Великий, і Малий (дитячий). Разом із просвітянським «Великим» хором Стеценко багато подорожував по навколишніх селах Білоцерківського, Сквирського і сусідніх повітів. Ось як про це згадував староста того хору Олександр Романович Грицай: «У багатьох селах тоді виступать було ніде. Часто виступали просто неба - у дворах або прямо на вулиці. Пам’ятаю: прийшли ми одного разу з концертом у Чорногородку. Пішов Кирило Григорович по селу роздивлятися. Обрав місце виступу - майдан біля коперації. Там ми і дали чорногородцям концерт. Співали «Заповіт», «Вічний революціонер» (бо інакше не дали б виступати) і багато народних пісень в обробці Лисенка, Леонтовича, Стеценка. Платні за цю важку роботу Кирило Григорович не просив і не отримував». А ось якими словами згадувала про Стеценка хористка його хору Галина Луківна Карасевич: «Кирило Григорович був невтомним пропагандистом української народної пісні. Пішки водив нас з села в село співати пісні, ставити концерти. У місцевій владі багатьох сіл тоді ще були люди, настроєні вороже. Вони не признавали української мови і української пісні, не хотіли, щоб ми ставили українські концерти. Але Кирило Григорович умів з ними говорити переконливо. Було, йдемо з села в село, й жаль нам, що Кирило Григорович пішки крокує з нами. Але він не вимагав для себе ніяких зручностей. «Ми - сівачі рідного слова і пісні, а сівачі завжди «ходили пішки», - усміхаючись, підбадьорював нас і себе Кирило Григорович».
 

     Працюючи із хорами, Стеценко брав активну участь і у роботі місцевого просвітянського драматичного гуртка. За короткий час силами цього просвітянського веприцького колективу були поставлені кілька українських класичних п’єс, зокрема: «Сватання на Гончарівці», «Безталанна», «Наталка Полтавка», «Глитай, або ж павук», в яких Кирило Григорович, як згадували жителі села, був і режисером, і суфлером, і інколи навіть актором. Його вогонь запалив вепричан і мешканців сусідніх сіл. В вихідні дні з усього Білоцерківського повіту (та й не лише його) приходили у Веприк люди. Зранку вони слухали службу Божу українською мовою, яку вів в місцевій церкві отець Кирило, а в другій половині дня з задоволенням дивилися спектаклі, поставлені місцевим драматичним гуртком «Просвіти», або слухали світський просвітянський хор під керуванням Стеценка. Не дивно, що за часів перебування на Фастівщині Кирила Стеценка Веприк став своєрідним духовно-релігійним центром кількох навколишніх районів.
 

     Встигав він займатися і суто професійною діяльністю, оркестрував у вільний час свої останні музичні твори, створював незвичайні церковні твори високої художньої вартості, не поривав творчих зв’язків із Києвом, де часто читав лекції у музичних навчальних закладах. В одному із листів того періоду він пише про свою діяльність так: «Чотири дні на тиждень присвячую парафії, а три - Києву». Як бачимо, про вільний час і відпочинок К.Стеценко і не думав.
 

     На великий жаль, перебування Стеценка у Веприку закінчилося трагічно. 29 квітня 1922 року він помер від захворювання на висипний тиф. Він разом із сільським фельдшером Володимиром Миронівським захворіли цією хворобою від хворого селянина, якого о. Кирило причащав. Як свідчить брат Кирила Григоровича Петро, той хворий селянин одужав, а ось фельдшер і священик, натомість, померли. Так обірвалося життя видатного українця. Це життя обірвалося, не сягнувши навіть сорокаріччя, коли митець виходив у своїй творчості на новий потужний злет.
 

     Там же, у Веприку, на цвинтарі біля церкви, згідно останньої волі покійного, Кирила Григоровича і було поховано. Передчасна смерть боляче вразила односельців. Чи не весь Веприк і вся округа зібралися на його похорон 1 травня 1922 року. Адже, як згадували очевидці, разом із делегаціями із Києва вшанувати пам’ять його в цей день зібралося близько десяти тисяч чоловік. Церква не могла вмістити такої кількості людей. Маса народу стояла на площі біля цвинтаря, бо робити відправу в церкві було неможливо. Труну винесли на паперть, на свіже повітря. Відправа тривала три години. Коли домовину опустили у могилу - люди гірко заплакали. Бо втратили видатну людину, видатного українця, ім’я якого тісно пов’язане з нашою Фастівщиною. Він їй віддав останні сили свого життя і ми не повинні про це забувати. Вічна пам’ять йому і слава.

Едуард Мондзолевський
голова фастівської «Просвіти»

0
Ваша оценка: Немає

Спорт Фастова